Як багато вам відомо про кобзарів, окрім того, що вони були сліпими й більшу частину свого життя мандрували селами та містами? Зловили себе на думці «Та це й усе, що я знаю»? Якщо так і сталося, то саме час дослідити глибше історію цих незвичайних людей.
Звісно, що кобзарі подорожували та зустрічалися з людьми, які бажали отримати новини, та послухати пісні.
Але якщо ви вважаєте, що кобзарі — це були жебраки, які мандрували по селах та містам, то це не так. Вони були охайно одягнені, деякі мали сім’ї, жили у звичайних хатах, а кобзарство було їх роботою. Але їм не можна було замовити пісні за гроші як на весіллі. Вони самі обирали свій репертуар.
У селах їх сприймали як інтелігенцію. Пісні були не розважальні, а про правду й не правду у житті, про історії з Біблії, про деякі історичні події.
Іншими словам, кобзарі мали особливий статус у суспільстві, люди часто приходили до них не задля того, щоб тільки послухати пісні, а щоб запитати поради. Чим же могли допомогти музиканти?
Містика та цілительство
Насправді серед кобзарів було багато цілителів, а їхні пісні начебто могли лікувати хвороби тіла та духу. До того ж вважалося, що сліпі люди належать двом світам — і людському, і потойбічному, тому їхньому зору доступно те, що інші розгледіти не можуть. Може це переконання базувалося на стародавніх шаманських традиціях, де сліпота вважалася даром, що дозволяє шаману бачити духів?
Щоправда, це те, що кобзар відчував себе відповідальним посланцем Бога, який передає духовні знання слухачам. Він радив як можна діяти в житі і як не можна зрозумілою для людей мовою.
Таємні сходини кобзарських цехів у Харкові
Вважається, що спочатку кобзарські цехи були частиною Запорозької Січі. Вони супроводжували та підтримували козаків у битвах. В кобзарських думах співали про події, які бачили на власні очі.
На початку XVIII, коли Січ було зруйновано, велике місто Харків з багатьма ярмарками та церквами стало центром кобзарського руху, своєрідною столицею кобзарів.
«Кобзарі у Харкові були затребувані,…їх навіть запрошували професори Харківського університету пограти в університетському саду», — розповідають дослідники кобзарства.
А дорадянські етнографи писали: «Там, на Полтавському шляху, у районі, де клином сходяться дороги від губернської в’язниці, старого Холодногірського базару й Озорянської церкви, знаходився відомий усім тодішнім кобзарям постоялий двір діда Хваддея. Потягом багатьох десятиліть тут регулярно збиралися на цехові сходки місцеві й інші співці».
Взагалі, сходини кобзарів були оповиті таємницею. Кобзарі все тримали в секреті.
Одними із найбільш таємничих аспектів були «устіянські» книжки та «лебійська» мова.
Устіянські книжки містили закони, правила та інші важливі документи, іноді в віршованій формі, зрозумілі лише членам спільноти.
Лебійська мова була таємною мовою, якою спілкувалися кобзарі та їх поводирі, щоб зберегти свої професійні знання. Подібні мови тоді були й у гончарів, й в інших ремеслах.
Але дещо стало відомо завдяки дослідникам кобзарства, наприклад, про кобзарські цехи.
Що таке кобзарські цехи?
Ієрархії кобзарських цехів була доволі проста:
- керував цехом цехмайстер або ж голова;
- нижче знаходилася старшина, її члени мали право навчати учнів, а такий собі «кар’єрний ріст» передбачав можливість стати цехмайстром;
- обирали цехмайстрів «братчики» - це кваліфіковані й досвідчені співці, яким дозволялося покидати цех, але не брати на виховання учнів;
- проте були й братчики з «дозволом знаходитися лише на певній території», вони не мали досвіду роботи та потребували контролю;
- і остання ланка ієрархії — учні. Часто це були сліпі діти, яких батьки віддавали до панотця, «який давав йому де жити, починав вчити своєї науки, а за це — усе, що хлопець заробляв протягом навчання, він віддав панотцю». Як бачити, за таке навчання теж треба було платити, поняття «бюджетного місця» тут не існувало.
Кобзарі мали свою систему законів і норм, які регулювали їхнє життя і діяльність.
- Вони мали свою касу взаємодопомоги, кваліфікаційні комісії та суди, що розглядали внутрішні суперечки.
- Учні повинні були вчитися три роки, а потім, щоб потрапити до цеху необхідно було скласти «визвілок» — іспит кобзарів для перевірки професійного рівня.
- Приймали тільки тих учнів, хто перейняв науку від кобзарів-учителів, самостійне навчання не враховувалося.
- Для того, щоб мати своїх учнів кобзар мав скласти ще один іспит — «одклінщину».
- Кожен кобзар самостійно робив собі інструмент.
- Заборонялось змінювати текст пісень.
- Непрофесійне виконання — каралось
- Кожен кобзар утримував свою територію для діяльності, і порушення цих територіальних меж могло призвести до вигнання з гільдії.
Отже, Кобзарі залишили нам не лише пісні та думи, а й багато таємниць. Їхні історії нагадують нам про важливість збереження нашої культурної спадщини та духовних цінностей. Сподіваюся, що ви відкрили для себе щось нове і цікаве про кобзарів.
Діана Юзифович
