Що таке справжнє життя? Як прожити його з сенсом? І у чому цінність спогадів?
Ці питання підіймає антиутопія «Хранитель».
Хлопчик Джонас живе у комуні разом з батьками та сестрою. Скоро йому виповниться Дванадцять років, і тоді буде визначено його Призначення. Всі проходять через це: у Сім всім видають піджаки, у Дев’ять — велосипеди, а у Дванадцять — Призначення, місце, де людина буде працювати все життя.
Не треба хвилюватися: за тобою слідкували з глибокого дитинства, аби підібрати саме таку професію, яка буде найбільше відповідати твоїм якостям. Потім, якщо забажаєш, зможеш подати заяву на шлюб і тобі підберуть відповідного партнера, з яким ви зможете створити Сімейну Комірку і виховати двох дітей — обов’язково хлопчика і дівчинку.
Все вирішено, і тому на вас очікує просте і зрозуміле життя — у вас немає місця, де можна зробити помилку. Бо тих, хто робить помилки, видаляють.
Всім одноліткам Джонаса видають призначення. Але Джонаса не призначать Робочим чи Лікарем. На нього чекає інше Призначення, найзагадковіше з усіх: комуні потрібен новий Хранитель, людина, завдяки якій цей ідеальний світ залишається ідеальним.
Не важко здогадатися, що роман Лоїс Лоурі — це антиутопія. Причому, з тих антиутопій, де утопія все ж таки була втілена у життя – і виявилася кошмаром. Це світ без нещасть, без бід – і без вибору.
Світ, де можна прожити ціле життя, у якому буде нічого згадати окрім нав’язаних суспільством пунктів.
Роман поринає в питання того, що насправді наповнює життя сенсом? Що робить життя — життям, а не просто проживанням від пункту до пункту? Бо люди у комуні вважать, що вони живуть, що все добре і нічого у їх життях поганого немає. З цим важко сперечатися: поганого дійсно немає. Але немає там і життя. І «Хранитель» гарно передає безсильне прагнення людини до чогось іншого, людини, яка у такому оточенні наче зрячий серед сліпих.
Також цікаво бачити механізми контролю, якими це суспільство змушує всіх позбавитися власного вибору і вважати це за благо. Всі «сім’ї» — не кровні. Призначені батьки виховують призначених усиновлених дітей. Кожного ранку всі у сім’ї розповідають про сни — щоби розуміти психічний стан дітей, і щоби навіть у снах людина не залишалася вільною. Все прозоро для комуни, яка так прагне допомогти. Всі слова жителів комуни віддзеркалюють дійсність – не більше, не менше, бо за помилки у словах дітей наказують. Від усіх очікується, що вони будуть гарними членами комуни, і тому чинити тільки так, як вважається правильним у суспільстві.
Важко не побачити у цьому застереження сучасному суспільству, яке у погоні за щастям і комфортом позбавляє людей глибини переживання, відбирає в них слова, і невидимим тиском змушує підкорятися нормам і бути як усі.
Але якщо відібрати у людини можливість помилитися, в неї пропаде і можливість жити.
Відкрийте цей роман і побачте все це своїми очима. І дізнайтеся, що ж таке зберігає Хранитель.
Іван Синенко
