Сьогодні роман Джорджа Орвела про страшний антиутопічний світ стає все більш популярним. Які проблеми підіймає книга, про що вона та чи чекає нас таке суспільство?
Роман «1984» є моїм одним з найулюбленіших, він справив значне та досить важке враження. Твір був написаний через три роки після найбільшої в історії війни — Другої світової. Людство стало свідками розпаду одного з найтоталітарніших урядів в історії — нацистського режиму. Хоча, це був не єдиний приклад абсолютної диктатури: Італія Муссоліні, Японія, Угорщина, СРСР. Крім того, люди побачили, які злочини може творити тоталітарний апарат влади, при мовчазній згоді населення.
Загалом тема антиутопій не нова. «Який чудесний світ новий!», написаний Олдосом Гакслі у 1932 році, за рік до становлення Гітлера канцлером. Легендарний і всім відомий роман «451 градус по Фаренгейту» був написаний у 1953 році, і досі залишається актуальним не лише як твір, який описує тоталітарний режим, що деградує, а розказує про свідомість людей та їхнє прагнення до розвитку. І відносно новий твір «Оповідь служниці», який до того ж звертає увагу до питання гендерних проблем.
Як бачимо, антиутопії писалися в той час, коли у світі існувало багато авторитарних диктатур. Люди ніби цікавилися: як далеко це може зайти? Також гостро стояло питання про вплив нових технологій на суспільство.
Про що власне роман «1984»? Тут існує декілька варіантів відповідей. Проте, на мою думку, він про людей, які опинилися у в’язниці не лише свого політичного режиму, а й у заручниках власної свідомості. Вона в них обмежена правилами, які встановила партія. А ті люди, які відкривалися, які намагалися зруйнувати ґрати тоталітарного мислення — були ворогами держави. Робилося все, щоб «зламати» їх.
Головний герой Вінстон Сміт і його дівчина Джулія є прикладами таких людей: їх не влаштовує порядок, який склався в суспільстві, вони хочуть жити по-іншому. Їхня боротьба проти влади це не якісь демонстрації або диверсії — це саме їх життя. Вони вільно кохають один одного, думають не так, як каже партія. Але коли я читав роман, то не міг розділити з героями цю радість. Він написаний сірими тонами, що навіть гарне сприймається погано. Ти ніби й віриш, що от зовсім трохи, і зміниться режим, люди стануть вільними, проте водночас над тобою наче нависає цей антиутопічний тягар - «Старший брат» спостерігає за тобою.
«1984» є гіперболізованим уявленням про СРСР, Третій рейх, фашистську Італію. Проте що саме зробило режим Партії таким всеохопним? Новітні технології! Автор описав багато наукових штук, які схожі на сучасні. Наприклад — телеекран, який постійно транслює пропаганду, паралельно стежачи за членами партії. Цікаво, такого не було у пролів (пролетарів) — найнижчого класу, який мені нагадує якесь однорідне безформне стадо, що загрузли у злочинах і нездатні щось зробити з офіційною владою.
Замість ручок номенклатура партії використовувала мовопис, який записує голос і перероблював його у текст. Думаю, вони не використовували ручки для письма, тому що вони могли допомогти людям творити «думкозлочин».
Був штучний інтелект, який створював музику, картини. Все для того, щоб суспільство не використовувало здатність до креативу, як одну з ознак, яка відрізняє нас від тварин.
Чи є держави, які схожі Океанію, описану Орвелом? На щастя, ще жодна не досягла аж такого рівня, проте багато країн намагаються повторити цей «успіх». Північна Корея, Росія, Китай — одні з небагатьох сучасних держав з тоталітарно-авторитарним режимом. Російська пропаганда активно використовує методи партії із роману «1984». Наприклад, змушує думати одночасно протилежним речам, шукає ворогів всередині країн та розповідає, що їм загрожує небезпека від сусідів.
Проблемою є те, що жодне суспільство не застраховане від того, щоб стати «орвелським». Проте розвинуті країни наче подолали стан варварства і деградації. Але і нам, і нашим нащадкам необхідно зробити все, аби не допустити скатування у безодню. Ми ж хочемо й далі мати свободу вважати, що двічі по два — чотири?
Максим Мороз
