Невеличкий рюкзак, з мінімумом речей, кросівки і теплий одяг. Так, ми з подругою рушили у туристичну розвідку мальовничим Прикарпаттям. Наш план «А» був грандіозним. За тиждень ми планували проїхати понад сім карпатських міст та сіл.

Але дощі за прогнозом погрожували  все зіпсувати. Річ у тому, що у поїздку ми вирушили наприкінці вересня, у час коли сезон літніх відпочинків уже  пішов у сплячку. 

- Чи не забагато міст для такої погоди? – запитала я подругу.

- Не хвилюйся, у нас завжди є план «Б» - жваво відповіла вона.

Ось так ми і подорожували: я, моя подруга та наші плани.

 «Хай береже вас Бог»  

Прибувши на вокзал у містечко Коломия Івано-Франківської області, перше, що ми побачили – це веселого молодого чоловіка у гуцульському вбранні. Він бігав з якоюсь  табличкою по перону, та кричав: «Ласкаво просимо на Гуцульщину». Потім з’ясувалося, що це він так зустрічав  якусь туристичну групу, але мені побачити його, тим більше о п’ятій годині ранку, було приємно.

На вході у зал залізничного вокзалу привертала увагу  великого розміру табличка: «Щасливої дороги. Хай береже вас Бог». Це був другий прояв ввічливості Прикарпаття до нас. Та все ж, щось саркастичне у цьому надписі  я відчула.

Згідно плану, першим містом, в  якому ми хотіли провести час, був Косів. За польсько-литовські часи  місто славилось цінними покладами солі. Розташоване воно біля підніжжя Українських Карпат, у долині річки Рибниця. У 2004 місту навіть надали статус місто-курорт.

Перше, що ми зробили, коли приїхали до Косова – це знайшли кафе, під назвою «Шик». В середині там стояли дерев’яні столи та лави, і ,взагалі, воно було більш схоже на пивну таверну, ніж на кафе. Але повар Петро приготував нам таку смачну форель, що почували ми себе як у пафосному ресторані. До того ж він порадив нам чудову садибу над гуком річки по відносно дешевій ціні.

- А чи далеко іти до садиби? – спитали ми Петра

- Та ні, тут швидесенько дійдете. Всього лиш три кілометри – спокійно сказав Петро.

Ми переглянулись, всміхнулись і трохи насторожилися.Та як не дивно, дійшли ми швидко. Справа в тому, що у горах абсолютно не так відчуваються  відстані. Мабуть, свіже повітря надає сил. Тут можна пройти 10 кілометрів за раз і навіть не втомитися.

Коли ми прийшли до садиби, на вході нас чекала мила жінка років п’ятдесяти. Неймовірна чемність зустріла нас і тут. Пані Дарка виділила нам простору дерев’яну садибу, з великими панорамними вікнами з видом на Михалкову гору. Оселившись, ми почали планувати свій подальший відпочинок.

Європа поруч

Погода і дійсно намагалася зіпсувати перші три дні. І тут спрацював план «Б», згідно якого ми не поїхали відразу в інше місто, а залишились милуватися горами у нашій теплій садибі, та під парасолькою гуляли по мальовничому Косову. 

Якщо ви ідете стежками Прикарпаття, де не видно жодної людини, навкруги тільки величезний дикий ліс, оточений горами, то навіть там ви обов’язково знайдете капличку.

Невеличка будівля з куполом, іконами та запаленою лампадою у середині майже на кожному кроці. Люди на Гуцульщіні дуже віруючі. У своїй більшості вони православні, але навіть у маленькому селі можна побачити відразу католицьку, православну церкви і, навіть, єврейську синагогу. Та головне не кількість капличок і храмів, а те з якою любов’ю,ніжністю та пошаною люди відносяться до свого віросповідання. Для мене це було новиною.

Косів вважається районним центром і великим містом. Але в ньому немає жодної багатоповерхівки. В основному – це охайні приватні будинки, зі скляними дверима і майже без паркану.  Якщо в Карпатах ви побачили будівлю з великим парканом, то його господар скоріш за все не місцевий, а наприклад з Дніпра. У прикарпатських мешканців все по-європейські.

Дорога на Верховину

Коли погода поліпшилась, ми не довго думаючи, сіли в автобус і поїхали у Верховину. Міста в горах завжди мають якусь особливу атмосферу. Точніше підвищений атмосферний тиск. Верховина відповідає своїй назві, тому що знаходиться на висоті 620 метрів на рівнем моря. Колись його називали Жаб’єм. Одна з легенд говорить, що тут у заболоченій долині річки водилося багато жаб, звідки і пішла назва поселення. Нинішнє ім’я  йому дали вже за радянських часів.

Від Косова до Верховини  ходило безліч автобусів, тому  можна було без проблем добратися. Та я хочу приділити увагу не Верховині, а дорозі, якою ми до неї подорожували.  Спочатку ми проїхали село з цікавою  назвою Город. Розумне рішення, подумала я. Переселяєшся жити у село, називаєш його містом і все -  цивілізація.

Далі була Криворівня – селище, де свого часу  Сергій Параджанов знімав фільм «Тіні забутих предків». Хата, в якій відбувалися зйомки, нині є музеєм. Взагалі тут, на даний час, працює 14 етнографічних і історико-біографічних музеїв.  До Криворівні приїздили відпочивати та творити Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська. Мабуть Криворівня і надихала українських майстрів на створення геніальних творів.

Вже ближче до Верховини з вікна нашого старенького ПАЗика показався неймовірний, захопливий краєвид. Пейзажі Буковецького перевалу, що відкриваються з дороги, змушують  забути про все на світі.  Наче скажені туристи ми почали фотографувати і тикати одна одній пальцем зі словами: «подивись, подивись, як гарно».

З Буковця починається гірська дорога на гору Писаний Камінь, на вершині якої височить гігантська кам’яна скеля із загадковими жертовними криницями і чисельними вирізьбленими написами і знаками. 

Ось так буває. Дорога завдовжки 40 кілометрів, а стільки вражень.

Пригоди на Терношорі

Місце, яке я обов’язково хотіла побачити на Прикарпатті, була Терношорська Лада. Унікальні скелі, що розташувались на південному схилі гори Терношори, є стародавнім зображенням вагітної жінки.  Святилище називають місцем сили, бо воно випромінює масу позитивних енергій, котрі у санскриті звуться «вібраціями» та мають лікувальні властивості. 

Каміння було зведене ще за часів неоліту, але все ж, я гадала, що люди вже зробили з нього туристичний маршрут зі зручними стежками та вказівками. Та все було не так просто.

Лада знаходиться за 15 кілометрів від Косова. Доїхавши до місця, ми почали підійматися на гору. Спочатку просто йшли прямою стежкою і навіть побачили одну вказівку, де на дерев’яній дошці було написано «Лада». Потім  перед нами з’явилася річка, шириною у метра чотири, яку потрібно було перейти. Але місток був геть змитий повінню. Накидавши камінців и дощечок ми якось перейшли на ту сторону. Перед нами відкрився дрімучий ліс, цивілізованої стежки не було видно. Побачивши двох хмурих чоловіків у військовій формі, ми спитали:

- А як до Лади дійти?

- Ідіть до річки, там побачите ванну, її обійдете і підете уверх. Тільки стережіться скаженого собаки. Може загризти.

Раптом мені захотілось розвернутися і піти назад, та все ж я покірно йшла за своєю, впевнено крокуючою подругою. Коли вона була тут влітку, маршрут і дійсно був туристичним, а зараз осіння похмурість зробила його дрімучім.

Стара, ржава ванна стояла посеред річки. Ми перелізли цю перешкоду і почався крутий схил на гору. З правого боку стояла різнобарвна хата і звідти було чутно східну музику. Підійшовши ближче, я побачила чоловіка, який з заплющеними очима смикався, ніби танцюючи. Це був сонцепоклонник, він знаходився у повному транці. Я дивилась на нього,і стояла ніби вкопана.

- Пішли скоріш, він нас не побачить. Він у паралельній реальності, - сказала мені подруга.

Я пришвидшила кроки та не надовго. Крутий схил змусив мене лізти на корячках і мені було так дуже зручно. Раптом схил закінчився,і переді мною відкрилося велике поле папороті. А далі, трошки вище виднілися каміння Лади. На другому диханні, ми піднялися вгору.

Ось він - кам’яний образ богині, який має висоту 10,4 метра, а важить біля 100 тонн. З них 2,4 метра становить 8-тонна голова, зроблена з іншого каменя і встановлена на трьох витесаних ніжках-опорах.

Кожен по різному відчуває енергетику Лади. Для мене це було неймовірне полегшення, повне умиротворення і такий душевний спокій, ніби я напилася валер'янки. Місія була виконана.

У дорозі

Весь цей час ми знаходились в Івано-Фрнаківській області. Згідно нашого маршруту, нам потрібно було добратися до Чернівців, а звідти вже відправлятися додому. Останню карпатську ніч ми провели у поселенні Кути, яке знаходиться на переїзді у Чернівецьку область. На другий день, ми перейшли пішки через міст, який з’єднує Буковину та Галичину і, погулявши по місту Вижниця, направилися у Чернівці.

Мешканці Прикарпаття мають не аби яке почуття гумору і це помітно  навіть у назвах магазинів і рекламних біл-бордів. Прямуючи на автобусі у Чернівці, нам важко було стримуватись від сміху.  Маркетинг, який царює на Галичині - неймовірний. Одним шрифтом в одному стилі, на одному банері написано«Модний одяг від Галини» та  «Шини для КАМазу».

Поруч два великих біл-борди "10 Божих заповідей" та "Гаражні ворота". А ще, тролейбусна зупинка «Стара Жучка», аптека «Княгиня Ольга»,  магазин під назвою  "Оптика/Ритуальні послуги", шиномонтаж «Стон».  Ці маркетингові ходи розвеселили нас на всю зворотну подорож  додому. 

Я народилася і виросла у маленькому місті на Донбасі. Для мене подорож Прикарпаттям була справжнім відкриттям. Мене дивував діалект, будівлі, традиції, ставлення людей до Бога. Але на протязі усієї поїздки я відчувала, що знаходжусь на рідній землі. Пізнавання своєї країни у мене пройшло у повному душевному комфорті. До того ж, всі наші плани були здійснені, а надії виправдані.

Анастасія Дмитренко