Ми майже нічого не знаємо про світ.
Людина живе на маленькому острові пізнаного посеред величезного і бурхливого моря невідомого. І будь-який момент те море може наринути, наче цунамі, і змити цей острів.
На дні океанів лежать зруйновані міста, давні легенди про демонів виявляються правдою, висновки науки стикаються із твердженнями зі страшних казок, прибульці влазять у шкіри людей і шпигують за світом, в жилах багатьох тече нелюдська кров, а в Антарктиді затаївся жах, що давніший за життя на Землі. У такому світі трапляються події творів Лавкрафта.
Говард Філіпс Лавкрафт, що жив відлюдником на початку XX сторіччя, створив цілий окремий жанр хоррору. Цей жанр, що на його честь іменують лавкрафтіанськими жахами, поєднує в собі наукову фантастику, жахи, містику і фентезі.
Світ Лавкрафта — це світ страшних і величезних сил, у якому людина знаходиться на периферії. Жах Лавкрафта — це жах перед кошмарною істиною, що відкривається людині. Найкраще цей жах проявляється у ситуаціях, де читач може самостійно зібрати факти й власноруч дійти до відкриття, від якого кров застигне у венах. І ця ситуація є в повісті «У Горах Божевілля».
Повість написана від першої особи, головний герой — це вчений, що пише про те, що з ним трапилось.
Геологічна експедиція, у якій він брав участь, полетіла в Антарктиду і знайшла там небувалі гори. Гори висотою з Гімалаї, але з дивними кубічними утвореннями на схилах. Частина експедиції почала бурити біля них, натрапила на те, чого краще було не відкривати, і зникла. А коли уся інша експедиція відправилась на їх пошуки, то натрапила і вона…
Лавкрафт дає читачу дуже докладну картину з величезною кількістю фактів, з яких можна самостійно почати робити висновки. Помічати страшні закономірності й здогадуватися, чому на камінні весь час зустрічається взірець у формі зірки, і як це пов’язано з прадавніми залишками у печері та з купами каміння, що занадто схожі на кургани.
У цій повісті показано, як людський розум береже себе від руйнування, забороняючи собі щось зрозуміти. Хоча внутрішньо вчені, може, вже дійшли до страшного одкровення, проте вони навмисно говорять вголос не його, а щось інше і простіше — щоб не знищити свою картину світу і не провалитися у божевілля.
Але настає час, коли більше не можна обмежуватися напівбрехнею, і треба сказати вголос всю правду, щоб вберегти людство від вставання у капкан. Саме це і вирішив зробити головний герой повісті, коли почав писати про те, що з ним трапилось.
Ну, або майже всю правду.
У ці холодні зимові дні, коли метелиця вкриває землю білим і все навколо наче застило, гарно відкрити цю повість і доторкнутися до містичної загадки минулого, мовчазної й майже не прихованої бурхливим життям.
Іван Синенко
